Олег Сілін для журналу «Читомо».
19 травня 2016
Генрі Лайон Олді – псевдонім харківських письменників Дмитра Громова і Олега Ладиженського. Дует склався у 1990 році, і з того часу у авторів вийшло понад 200 авторських книг, а разом з публікаціями у колективних збірках і періодиці цей показник перевищує 700 книг. Твори Олді перекладалися українською, литовською, польською, французькою, чеською, іспанською, угорською та іншими мовами.
Дует здобув чимало премій, зокрема у 2006 році був удостоєний звання «Найкращий письменник–фантаст Європи» за результатами Загальноєвропейського фестивалю наукової фантастики «Єврокон».
Читомо поспілкувалося з авторами під час проведення в Києві фестивалю популярної культури Kyiv Comic Con.
– Побутує думка, що література щось повинна виховувати, розважати, інформувати читача. Чи, на вашу думку, література в цілому і фантастична література зокрема повинні мати якесь завдання?
ОлДi: Література – відображення дійсності, яке переломлене крізь призму особистості письменника і оформлене художнім способом. Як і дійсність, що нас оточує, література нікому нічого не винна.
– Ваша найсвіжіша книжка «Побег на рывок» стала вже четвертим трикнижжям у космічному світі «Ойкумени». Всесвіт є безмежним, а чи безмежним є Всесвіт Ойкумени? Чи чекають на читача нові книжки або «магістральний сонет», який поєднає всіх героїв Ойкумени?
Олег: Не остання. Але й «магістральний сонет» навряд чи поєднає у найближчий час і ось чому: в нас «Ойкумена» будується за принципом, за яким ми раніше не працювали. Кожен роман, що входить до «Ойкумени», має самостійний сюжет. А разом вони поєднуються у епопею, яка має свій власний надсюжет, що будується на розвитку соціуму.
Тобто, кожен роман просуває цей верхній сюжет ще на один крок уперед. І там у нас задум дуже великий, нам цей розвиток суспільства ще показувати й показувати, аби лише сил вистачило. Не продовжувати серіал, поки глядач купує, а саме повністю показати розвиток космічної цивілізації, з повними аналогами нашої земної, до чого можна розвиватися, як це відбуватиметься. Найближчий аналог – епопея Азімова «Foundation».
Дмитро: Тому ми зараз навіть приблизно не можемо сказати, скільки ще книг буде в «Ойкумені». Те, що вони будуть, це з імовірністю 99 відсотків, а от скільки…
– Ви багато працювали з міфами різних народів. У вашому доробку є звернення до давньогрецької, індійської, української, китайської, японської, середньоазіатської міфології, зараз у роботі роман за мотивами якутського епосу. Міфологічні мотиви зустрічаються майже у всіх ваших творах. Що для Олді є робота з простором міфу?
Олег: Ми з міфологією працюємо не тому, що у ній можна багато цікавих пригод розписати, а тому, що ми певні: у людини й досі свідомість міфологічна. Це нам лише здається, що ми такі технологічні, прогресивні, а думаємо ми як у міфах: свій–чужий, герой–чудовисько, ворог–союзник. Ми з легкістю піддаємося на будь–які міфи, нас завтра можуть переконати, що Сонце обертається навколо Землі, а післязавтра – що Сонця взагалі немає, і це – світильник богів.
Наше мислення є тим самим, яким воно було у наших давніх предків, що сиділи біля вогню. І коли ми беремо будь–яку міфологію і обертаємо її хоч у сучасність, хоч у майбутнє, хоч у минуле, ми підтверджуємо слова Воланда: «Людина залишилася тією ж, лише квартирне питання її зіпсувало».
Дмитро: На матеріалі міфу, на нашу думку, можна дуже цікаво поговорити про сьогодення і найближче майбутнє. Тому, коли ми беремо міфологічні сюжети, конфлікти і проблеми, то чітко відстежуємо аналоги у недавньому минулому, сучасності і екстраполюємо у майбутнє. Просто писати на тему дня не дуже цікаво, воно все достатньо швидко минає, а от коли йде міфологічна основа, перегукування часів, реальної історії і міфології, одразу стає зрозуміло, що люди залишилися такими же, і проблеми залишилися такими же, лише антураж змінився.
– Зараз на наших очах чимало людей знову починають жити у просторі міфу (або міфів), який продукується ЗМІ, соціальними мережами і просто плітками. Чи це є поверненням до коренів чи з цим треба боротися?
Олег: Боротися з міфологічним мисленням не треба, а от усвідомлювати його варто. Найголовніший показник, що наше мислення є міфологічним – це коли людина любить напис «Знято за реальними подіями». От коли вона дуже любить реальні події і з презирством ставиться до фантастики, це означає, що її мислення міфологізоване згори донизу.
Боротися з цим можна, але результату не буде. Це неможливо змінити, ми так влаштовані. Тому це треба усвідомити, прийняти – і користуватись.
Дмитро: Як мінімум враховувати, хоч у звичайному житті, хоч при написанні книг.
– У читачів фантастики є певний класичний канон авторів: Азімов, Бредбері, Лем, Шеклі, Толкін, Бєляєв, Бердник… Але часи змінюються, і кого б Олді рекомендували з сучасників, хто зараз, на вашу думку, має складати певний золотий список читання?
Олег: З сучасних, з тих, хто живий і пише, це Святослав Логінов, Євген Лукін, Андрій Валентинов, Марина та Сергій Дяченки, Марія Галіна, Джордж Мартін, Стівен Кінг, Роберт МакКаммон. Борис Штерн, але, на жаль, він нас вже покинув. І є ще низка авторів, які розпочали не так давно, тому я їх поки що у цей список не включатиму.
Дмитро: Ми їх читали з великим задоволенням, але вони ще не розвернулися на повну, тому трохи зачекаємо. Із закордонних Чайна М’євілль, Ніл Стівенсон, Ден Сіммонс, Гай Гевріел Кей, Крістофер Мур, Джо Хілл, Ніл Гейман. І ще Майкл Свонвік.
– В Україні зараз підвищений інтерес до літератури жахів. Виходять антології творів українських авторів, активно перекладається Стівен Кінг, виданий перший том класика жахів Лавкрафта. Чи можна якось пояснити цей сплеск, адже ще три роки у цьому напрямку було геть порожньо?
Олег: Мені б хотілося, щоб це було пов’язане з тією ж теорією, яка вже давно виникла на заході, зокрема у Америці. Вважається, що цікавість до хорору виникає у більш–менш ситому суспільстві. Мені б дуже хотілося сподіватися, що суспільство починає заспокоюватися економічно, і з цим пов’язаний сплеск цікавості до хорору.
Тому що коли у Америці була Велика Депресія, то видавали і знімали комедії. А як тільки вони поїли, животики відростили, то одразу пішов увесь Хічкок і так далі. Лякати гарно ситого. Може й у нас так?
Дмитро: У нас, напевно, все пішло трохи з випередженням графіка, але якщо це тенденція, то це добре.
– Кілька слів про підліткову літературу. Багато хто з оглядачів дитячої літератури розуміє, що існують книги, яким там не місце, адже дитяча література має зовсім інші закони. Разом з тим, підліткова література виокремлюється із дорослої також. Чи потрібно таке виокремлення?
Олег: Обов’язково потрібне. Дитяча і доросла література різна, але є і підліткова література, вона інша. Більше того, підліткова література повинна торкатися тем, які з одного боку дорослі: насилля, секс. Підлітка це турбує. Інша справа у формі подання цих матеріалів.
Дмитро: Підліток завжди шукає своє місце у світі дорослих, однолітків, це нормально для ньго, і це вже серйозне питання, яке, скажімо, дитину у віці десяти років зазвичай ще не турбує.
Олег: Роулінг це блискуче показала. Перші три книги про Гаррі Поттера – дитячі, останні дві – підліткові.
– Доробок Олді складається не лише з літературних творів, а й з літературознавчих статей, присвячених фантастиці. Що, на вашу думку, має враховувати критик й оглядач фантастичної літератури?
Олег: По–перше, критик має пам’ятати, що фантастика – це не недолітература, а повноцінна література плюс фантастичне припущення.
Дмитро: Відповідно, якщо розглядаються якісь конкретні книжки, творчість конкретного автора, напрямок фантастики, то треба дивитися, як це вписується в тенденції світової літератури, а не лише фантастичного сектору. У попередниках можуть виявитися не лише колеги–фантасти, навіть ті, які вже стали класиками.
З іншого боку, і знижок давати не треба, мовляв, це ж фантастика, таке собі легеньке чтиво для підлітків, ще не дуже розумних, бо є й така точка зору. Тобто, якщо автор написав погано, то це погано за будь–яким каноном, хоч загальносвітовим, хоч фантастичним. Але якщо це хороша книга, то не слід казати «для фантастики зійде». Це або хороша література, або ні.
Олег: Тобто критик, який працює з фантастикою, має займатися власною освітою, інакше виходить, що недолітературу досліджує малоосвічений критик. Він має чудово володіти матеріалом від Германа Гессе до Алєксєя Толстого. Я не просто так це сказав, бо Гессе – це «Гра у бісер», а Толстой – «Гіперболоїд інженера Гаріна» і «Аеліта».
Тоді він зможе побачити тенденції. А так критики у нас доволі часто обмежуються тим, що пишуть перший абзац про себе, і останній про себе, а між ними вони переповідають сюжет книги, навіть не сюжет, а фабулу. І це зветься рецензією.
Дмитро: Або переповідають анотації до кількох книг, якщо розглядають цілий напрямок.
– Фестиваль, завдяки якому ми спілкуємося, зібрав поціновувачів не лише літератури, тому кілька слів про інші мистецтва. Кіно останнім часом впевнено перетворюється на атракціон та битву франшиз, а екранізації книг усе впевненіше почувають себе у форматі серіалу. Чи на добре такий поворот?
Олег: Серіал сильно змінився за останні десять років. «Мильні опери» залишилися, але з’явилося те, що я б назвав «сагами». Зараз серіал, який ґрунтується на книжковому матеріалі, дозволяє розкрутити роман за всіма сюжетними лініями, інакше роман просто у фільм не вміщується. Це великий плюс. Більше того, технологічні прийоми вже дозволяють серіал знімати на одному візуальному рівні з повним метром.
У серіалах часом грають кращі актори, ніж у кіно. Мінус полягає у заробітках: коли ті, хто знімають серіал, бачать, що курка несе золоті яйця, вони починають серіал не завершувати. Він буде йти аж поки його купують.
Дмитро: Серіал, який знятий за книгою, або за мотивами книги, але який є так званим «завершеним серіалом», де відомо, що вони прийдуть до якогось фіналу, нехай і за кілька сезонів – це нормально. Серіал безкінечний, знімаємо поки продається, це велике горе і для твору, який екранізовано, і для глядачів, які звикають до цієї жувальної гумки.
Більше того, він чим далі, тим становиться гіршим. Це справедливо і для книжкового серіалу. Завершений серіал може мати спади, підйоми, але рівень можна витримати. У безкінечному серіалі неможливо втримати рівень за визначенням.
– Інший великий напрямок фестивалю – це комікси. Чи бачите ви шляхи для розвитку комікс–культури в Україні?
Олег: Гадки не маю. З коміксами ми майже не стикаємося.
Дмитро: Люди, які полюбляють комікси, самі малюють і з радістю брали б участь у цій справі, є. І серед наших знайомих такі є. Художників, які люблять і вміють комікси малювати – і авторські, і за чужими творами – в Україні не так вже й мало. Чи знайдеться достатня аудиторія, яка буде це дивитися, читати і так далі, тут мені вже важко сказати, ми цими дослідженнями не займалися.
Треба зазначити, що культури коміксів у нас, за великим рахунком, не було, на відміну від США, Франції, Бельгії, де вона була давно. Тому її треба запускати якщо не з нуля, то з невеликої стартової позначки. Скільки часу на це піде, знову ж таки сказати важко, але умови поки що гірші, аніж на Заході.
– Ви живете у Харкові, який неодноразово ставав місцем дії ваших романів. Можливо, після кожного роману про Харків ви відкривали його знову і знову?
Олег: Харків – це батьківщина. Вулиці, до яких ми звикли, люди, до яких ми звикли, місто, яким ходиш із заплющеними очима, бо все знаєш, все своє. Ми могли вже тисячу разів переїхати і в Москву, і в Берлін, і в Чикаго, і куди завгодно, були й варіанти, й пропозиції, але ми сидимо у своєму Харкові, бо любимо його.
Дмитро: Хоча я народився не в Харкові, але переїхав у п’ятому класі, тому також вважаю це місто рідним. Це особлива аура, місто, де ми себе почуваємо найкраще.
– За вашу творчу кар’єру ви відвідали чимало фестивалів. Якими були ваші очікування від Kyiv Comic Con, і чи справдилися вони?
Олег: Ми очікували того ж, чого очікуємо від кожного фестивалю: зберуться люди, якщо захочуть нас послухати і поставити питання, то ми з радістю відповімо. Нам приємно бачити книжкові лотки, людей, що вдягнені у персонажів різних фільмів та книг. Одна з найбільших аудиторій, з якою нам довелося спілкуватися. Це запам’ятовується надовго.
Дмитро: Дуже гарні враження. Спочатку людей було небагато, але з кожною хвилиною ставало все людяніше, веселіше і яскравіше. Людям було приємно і нам приємно, що свято вдалося.