Мирослава Сапко, портал “Друг читача”.
12 січня 2009 р.
Поважний письменник, кращий фантаст Європи за версією «Єврокону–2006», сер Генрі Лайон Олді, єдиний у двох обличчях Дмитра Громова й Олега Ладиженського, завітав до нас під самий Новий рік – як і належить людині, причетній до творення усіляких див, альтернативних світів і паралельних реальностей. І нам було про що його розпитати. Отже, сер Генрі розповідає про алюміній, паропанк, премії, неформат, гепіенди і впертість.
─ З’явилася інформація, буцімто перша частина нової трилогії Генрі Лайона Олді із назвою «Алюмен» скоро побачить світ. Чи не могли б ви зробити невеличке «прев’ю» для наших читачів?
─ Річ у тім, що ми досі не написали жодного класичного авантюрно–історичного роману. У нас були всілякі твори – дуже фантастичні, не дуже фантастичні, фентезі, сайнс–фікшн, антиутопія, міфологічна фантастика – однак чогось на зразок Дюма, Жуля Верна, Веллса й Діккенса, разом узятих – цього ми не писали. Ідея дуже сподобалася нашому другові й колезі, професійному історикові Андрієві Валентинову. Кого, як не його, брати до співавторства у історичній книзі? Утім, це не тільки історія, не тільки авантюрний роман, а ще й фантастика. Хоч загалом там фантастики значно менше, ніж зазвичай у наших романах, це так званий «паропанк».
─ Можна трохи докладніше про цей напрям?
─ Терміну вже багато років. Ідеться про вигаданий світ, що хронологічно належить минулому, однак там фігурують надзвичайні винаходи. Пара, електрика, техніка – проте набагато потужніша, яскравіша, ніж вона була насправді в той час. Із фактами реальної історії поєднуються фантастичні механізми, що могли би тоді існувати, але не існували.
─ Хто працює в цьому напрямку?
─ Чомусь першими на думку спадають фільми. Екранізація першої частини трилогії Філіпа Пулмана «Темні начала» – «Золотий компас». Ще є такий дуже показовий фільм – «Місто загублених дітей» Жана Жене, там яскраво представлена гіпертрофована машинерія ХІХ – початку ХХ ст. Дивилися його кілька разів. Фантастична, місцями навіть гіперфантастична містерія, із дуже реалістичними механізмами. Оце і є паропанк. Хоча наш роман цим не вичерпується.
─ Тож повернемося до роману…
─ Завважимо, що ХІХ століття, час дії трилогії – це період науково–технічного прогресу й водночас час розквіту різних містичних практик. У нас однією з основ конфлікту є боротьба цих двох начал у розвитку людства. Це взагалі були дуже яскраві, цікаві часи, коли працювало багато людей, чиї прізвища наразі є одиницями виміру: Ерстед, Вольт, Фарадей, Ампер… Деякі з них діють у нашому романі. Академік Ерстед, який відкрив електромагнітну індукцію, виділив хімічний елемент алюміній, і взагалі багато чого зробив. Він ще й вірші писав — до речі, непогані вірші. Також у романі фігурують письменники і поети – Олександр Дюма та Ганс Крістіан Андерсен, наприклад. У другій частині з’явиться Гарібальді, зовсім молодий капітан шхуни, контрабандист, поки що не революціонер, але мріє ним стати. З’являться Гоголь з Пушкіним – щоправда, як другорядні персонажі.
─ Поєднання фантастичне. Невже для цього вам конче був потрібен співавтор–історик?
─ Ще один автор – це ще один погляд. Це дуже корисно, коли починають накопичуватись якісь власні «автоштампи»: свіжий погляд дає можливість уникнути таких штампів і подивитися на зроблене під іншим кутом. До того ж, у кожного з нас своя специфікація. Андрій краще розбирається в історичних реаліях, тому історичні нюанси – його парафія. Практичні складові – фізична й хімічна – на Дмитрові Громову, адже він за професією хімік. А загальна режисура, постановка найбільш яскравих театрально–діалогових моментів – парафія театрального режисера Олега Ладиженського. Втім, це не абсолютний розподіл.
─ Ну, коли разом збираються хімік, історик і театральний режисер, з’являється щось дуже яскраве…
─ Це вже на розсуд читачів. Але нам поки (тьху–тьху–тьху) подобається те, що ми пишемо.
─ Яскраві характери, непересічні персонажі – один із обов’язкових компонентів ваших романів. Чи могли б ви назвати улюбленого літературного героя?
─ Важко відповісти. Є величезна кількість книг, які ми любимо, практично у всіх є яскраві герої, тому відокремити одного важко. У голові починають роїтися десятки й сотні персонажів. Хоча типаж можемо виокремити – це наш улюблений герой, про якого і ми пишемо, і якого любимо в інших письменників. Це Людина Вперта. Існує герой Супермен – він іде напролом, він «крутий» за визначенням. Існує герой Інтелігент – істота рефлексивна, що перманентно страждає. Наш улюблений персонаж – він не аж так крутий і сильний, як Супермен, проте він і не страждає кожну мить, лежачи на диванчику, а в міру своїх сил і можливостей намагається щось зробити, часто всупереч обставинам. Завдяки цій своїй упертості він найчастіше й вирулює.
─ У ваших творах бувають гепіенди?
─ Бачте, гепіенд зараз не зовсім правильно розуміють. Якщо героя наприкінці не вбили – це вже гепіенд (так багато хто вважає). А якщо він при цьому ще й нормально живе, а не лежить у лікарні – то взагалі! Однак класичний гепіенд – це коли геть усі злодії покарані, а всі позитивні герої торжествують, отримують спадщину, одружуються з принцесами… Оце гепіенд, і таких у нас не буває. Бо такого не буває в принципі. З іншого боку, ми не любимо чорнушні фінали. Вважається, що правда життя ─ це коли героя увесь шлях товкли мордою в брудну калюжу, і врешті він помер, а якщо ні, то… краще би вмер. Усе інше, мовляв, – казочки для дітей. Але і так не буває! Якщо би так було в житті, людство би давно вимерло або досі жило б у печерах. Відповідно, якщо ми існуємо, можливо, це не зовсім так. Ми намагаємося писати світлі твори. Книга може бути навіть сумною, може місцями давити на серце, і все ж вона завжди повинна давати надію. Навіть якщо герой загинув ─ це не означає, що все погано й буде тільки гірше!
─ Як би ви схарактеризували стан сучасної української фантастики?
─ Насправді сучасна українська фантастика знаходиться в дуже непоганому стані (якщо брати українську фантастику як частку літератури України загалом, незважаючи на те, хто з авторів якою мовою пише й де видається). У такому ракурсі – а це загальносвітовий ракурс, так всюди оцінюють літературне життя, – справи йдуть достатньо добре. Є велика кількість успішних фантастів, які видаються. Їх перекладають – кого польською, кого німецькою, нас от переклали ще й французькою. Утім, є одна проблема. Це питання «формату–неформату». Зараз існують певні рамки: це чисте фентезі, це наукова фантастика тощо. Щойно виникає суміш напрямків, щойно з’являється щось неформатне, нестандартне – це завжди важко продати. Нам у цьому плані, сказати б, пощастило, або ж, можливо, ми зробили це власними руками. Адже нас теж шість років не друкували! Те саме можна сказати про Дяченків, про Валентинова. Проте, якщо автор поки що не дуже відомий і пише неформат – йому дуже важко і в Україні, і в Росії, та й будь–де.
─ А які тенденції сьогодні панують у світовій фантастиці?
— Як не дивно, на Заході сьогодні протилежна тенденція: все більше творів на перетині напрямків – реалізму, фантастики, містики. Вони зараз активно видаються й отримують різноманітні премії. А премії, наприклад, у Америці – це не просто так, це передусім вагоме зростання накладів. Це визнання, що впливає на комерційну долю й престиж автора.
─ Ви теж створюєте складні поліфонічні тексти, в яких багато цитат, фантастики, історичних деталей. Яким ви уявляєте собі свого ідеального читача?
─ У цьому плані ідеальний читач – це сам письменник: він усе знає, все розуміє, відчитує всі алюзії. Ми ж залучаємо не лише фантастичні тексти, але й уривки з грецьких трагедій, класичних опер, текстів рок–гуртів – аж до реальних медичних чи фізичних трактатів! Це не самовихваляння, просто ми на одній фантастиці не зациклюємося, прагнемо ввести наші твори до контексту – культурного й історичного. Важко уявити, щоб кожен читач знав ті самі наукові трактати, що й ми шукали–читали під час написання чергової книжки. Та це не страшно! Наші алюзії й цитати жодним чином не мають впливати на загальне сприйняття книги, це було би нечесно щодо читачів.
А інший читач може й більше за нас знати – це природно.
Взагалі, для нас ідеальний читач – той, хто вміє подивитися на реальність під іншим кутом. Абстрагуватися від стереотипів. Ми вважаємо, що ключовий момент фантастики загалом – це і є фантастичне припущення, і при цьому воно має бути сюжетотворче. А завдання цього фантастичного припущення – зламати стереотипи й, по можливості, пробудити уяву людини. Це не означає, що треба постійно так дивитися, це значить, що завжди існує інша точка зору. Скажімо, ви звикли розглядати будинок з фасаду – а спробуйте–но обійти його, дізнайтеся, що з іншого боку видно. Можливо, там є щось насправді цікаве?