Дорогі друзі!
Сьогодні авторський сайт «Світ Олді» розпочинає пролонговану публікацію книги «Вигнанниця Ойкумени» — третьої частини добре відомого вам роману-трилогії «Місту та світу», продовження епопеї «Ойкумена» — у перекладі українською. Переклад зробила Лорина Тесленко (Філоненко), яка раніше переклала роман-трилогію «Ойкумена».
Ласкаво просимо до Ойкумени!
До вашої уваги пропонується пролог, а також перший і другий розділи: «УСІ ЧОЛОВІКИ ХОЧУТЬ КОРОЛЕВУ» і «ХЛОПЧИК, ЯКИЙ ОБПІКАЄ». Періодичність подальшої публікації: чотири розділи на тиждень, по два у вівторок та п’ятницю. Завершення підписки орієнтовно планується у останній день березня 2023 р. Після цього книга буде доступна в повному обсязі.
Частина отриманих коштів піде на допомогу українцям, які постраждали від бойових дій у війні, що розв’язана Росією: ліки, продукти, їх доставлення тощо. Адміністрація сайту встановила на книгу кілька цін. У всіх зараз різні фінансові обставини, тому вибирайте ту, яка вам по кишені.
Регіна ван Фрассен – подарунок долі! – народилася телепаткою. У тридцять чотири роки вона лікувала джина від аутизму, мало не втративши зір. У тридцять шість погодилася на зустріч зі своїм страхом заради чужої дитини. У тридцять сім замкнулася в незламній Шкаралупі, залишивши близьким пам’ять та надію. Так, космічний світ Ойкумени цінує своїх менталів, як рідкісний скарб, але іноді втрачає їх, розбившись усією міццю об могутню броню невідомого. Танцюй на вулицях Шадрувана, чаклунка з флейтою! Коли реальності стикаються, народжується сила – і треба йти далі, бо Всесвіт нескінченний.Книга «Вигнанниця Ойкумени» завершує роман «Urbi et orbi, або Місту та світу». Дія роману розгортається на галактичних просторах Ойкумени, вже відомих читачеві за пригодами Лючано Борґотти, директора театру «Вертеп».
Ілюстрація на обкладинці Володимира Бондаря, внутрішні ілюстрації створені Евгенієм Ступніковим за допомогою нейромережі Midjourney та допрацьовані Гетою Білоголовською.
Мембрана на виході чмокнула, випускаючи назовні людей і химеру. Над головами, погрожуючи впасти й розчавити, повисло низьке небо. Воно було кольору запорошеної латуні. На стоянці, відкидаючи нечіткі тіні, нудьгувала дюжина мобілів – теж запорошених, як і небо. Вигляд у них був такий, наче вони простояли тут кілька місяців, забуті й нікому не потрібні. Віддалік завмер всестихійник, схожий на акулу. Провожатий махнув рукою: це, мовляв, наш. Регіна на ходу озирнулася. Приземкуваті куполи космопорту, низка промислових будівель. До горизонту йде лінія шосе. Лісопосадка. Дерева нагадували розлаписті парасольки. Крони відблискували старим бурштином. Це виглядало б красиво, якби не каламуть, що висіла в повітрі. Через неї кольори робилися розпливчастими, зводячись у підсумку до двох: сірого й брудно-жовтого.– Чому така дивна видимість?– Пил. В атмосфері Нікеї маса пилу.Фріда з обуренням чхнула, підтвердивши слова техніка.– Це ж шкідливо для здоров’я! Як ви тут живете?– Шкідливо. Живемо. На всіх дверях – мембрани. На вулиці ми зазвичай користуємося фільтрами. Але п’ять хвилин, як зараз, – не страшно. Прошу.
