Яна Дубинянська для порталу ZN.UA.

13 липня 2001 р.

Романи сера Генрі Лайона Олді сьогодні можна бачити практично на кожній книжковій розкладці. У яскравих глянцевих обкладинках із зображеннями монстрів, магів і героїв з величезними мечами. Це дає привід високочолим естетам зайвий раз понарікати на засилля низькопробного виробу на літературному ринкові. Ярлики зазвичай вішаються оптом і апріорі, жоден з означених критиків не заглядає під строкату обкладинку. А дарма.

Якби заглянули, то з подивом виявили б, що мають справу зовсім не з одноденкою для коротання часу в метро. У розумних, інтелігентних книгах сера Олді можна знайти і глибоку філософію, і тонкий психологізм людських взаємин, і несподіване переосмислення древніх міфів та історичних реалій, і… І крутий фантастичний бойовик, від якого неможливо відірватися, — теж! Що й спантеличує всіх, хто впевнений, що серйозна книжка зобов’язана бути нудною і безпорадною в ринкових умовах.

А чималі тиражі книжок Олді розходяться дуже швидко. І біля розкладок фантастики постійно лунає одне й те саме, сумнівне, з погляду граматики, запитання: «У вас нових Олдів немає?»

Прізвище фантастичного сера читачі відмінюють, як тільки хочуть. «Олдів–Олдям–Олдями» і навіть «Олдь». Тому що насправді їх два.

Олег Ладиженський і Дмитро Громов живуть у Харкові, причому в сусідніх квартирах, що створює ідеальні умови для спільної творчості. Що письменники й роблять безперервно з 1990 року. Відтоді у сера Генрі Лайона вийшло майже півсотні книжок! Багато їх були визнані гідними всіляких літературних премій у сфері фантастики. За романами Олді проводилися рольові ігри — на що раніше міцно тримав монополію знаменитий Толкієн.

А до появи сера на публіку Олег Ладиженський працював режисером харківського театру–студії «Пелікан», куди одного разу приніс свою п’єсу Дмитро Громов, хімік за освітою. П’єсу відхилили, але Дмитро залишився в театрі як актор, і тісне спілкування у царині театру, зрештою, вилилося в ідею літературного співавторства.

Не сподіваючись, що читачі зможуть утримати в пам’яті громіздке сполучення «Дмитро Громов і Олег Ладиженський», співавтори скомпонували з початкових складів своїх імен соковитий «англійський» псевдонім. На вимогу видавця постачили його ініціалами з перших літер власних прізвищ, а потім, на його ж вимогу, і розшифрували їх. Так з’явився Генрі Лайон Олді.

Двоголовий сер Олді

— З одного боку, робота в співавторстві має низку очевидних переваг: разом розробляється сюжет, написання тексту чесно ділиться на двох, відразу відбувається і взаємна редактура. А що найскладніше у творчості вдвох?

ОЛ: Уміння чути один одного. Уміння працювати в ансамблі. Це дуже добре перевіряється театральним досвідом. Тут дуже важливо, щоб в остаточному підсумку відбувався синтез і поява нової якості. Якщо цього немає, то в співавторстві взагалі не варто працювати. Є люди, яким судилося працювати соло, а є такі, хто спроможний на синтез. Нам обом це властиво, може, через театральне минуле. Ми вміємо це робити.

— У вашому дуеті відчувається антагонізм фізика (себто хіміка) і лірика (режисера)?

ДІ: Він відчувається, хоча і не в буквальному значенні поділу на фізика й лірика за світосприйняттям. Але ми люди дуже різні, з різними смаками, причому практично в усьому: в їжі, музиці, в одязі, в улюблених фільмах тощо. Хоча саме щодо книжок у нас, як правило, смаки збігаються. І метод мислення трохи різний. Найголовніше — не почати відстоювати свою єдино правильну точку зору, а зрозуміти точку зору співавтора і знайти щось цікаве на їх перетині. Щоб утворився стереоскопічний ефект. Якби ми були однакові і схожі, не було б сенсу писати в співавторстві. Я, наприклад, знаю, що ніколи не напишу таких віршів, які напише Олег.

ОЛ: А я ніколи не опишу так, як може Дмитро, мислення підлітка. Є в людини це, вміє.

— Наскільки жорстко все це відбувається, коли зіштовхуються різні індивідуальності?

ОЛ: Отут я б навів приклад уже не з театру, а з бойових мистецтв, якими обоє займаємося вже понад 20 років. Якщо жорстко, то людина стає інвалідом через два роки таких занять: у неї розбиті руки, голова, зламані кістки і так далі. Чим старшим стаєш, тим більше цінуєш м’якість. М’якість буває неймовірно руйнівна, як жодна із жорсткостей. Цунамі — «м’яка вода». Зносить усі! Зсув — це м’якість, він сповзає і ховає під собою. Цунамі і зсув з обох боків — вони перемішуються, а не знищують одне одного. У нас радше це м’який опір, що приводить до синтезу.

ДІ: У нас спочатку, десь із півроку, був період притирання. За цей час ми навчилися не потрапляти пальцями в больові точки один одного, відчувати ту фразу, епізод, тенденцію, що людині справді дорогі, тоді як деякими менш істотними дрібницями людина може пожертвувати, погодитися: так, це, напевно, варто переробити. Спочатку сперечалися дуже багато, але продуктивно. Тобто це був саме той випадок, коли в суперечці народжувалася якщо не істина, то нове оповідання. Зараз теж сперечаємося, але вже не так затято.

ОЛ: Ми зараз правимо один одного, не радячись. Немає потреби. Самі знаємо, що можна правити, а чого — не можна.

— В Олега — чорний пояс з карате, у Дмитра — коричневий. Олег — режисер, Дмитро — актор його театру. Чи випливає з цього, що й у літературній творчості Ол якоюсь мірою превалює над Ді?

ОЛ: В жодному разі. От якби ми билися, а не писали, то перевага чорного пояса якось могла б позначитися. Але цього і в страшному сні не хочеться побачити.

ДІ: До речі, у нас в обох чорний пояс: майстер Фен–до першого дану, отриманий на фестивалі «Зоряний міст» 1999 року, один на двох. Отож з літератури в нас один і той самий чорний пояс!

ОЛ: А взаємини режисер — актор не годилося б перекладати як антагоністичні. Це кардинальна помилка невдалих акторів і поганих режисерів. Приблизно як антагонізм диригента й оркестру — але це ж марення! Це різні сфери діяльності: не начальник і підлеглий, а, швидше, ансамбль, у якому поєднуються різні функції.

— В останньому вашому збірнику «Чужой среди своих» можна прочитати повість Дмитра Громова «Путь проклятых» і збірку віршів Олега Ладиженського «Вполголоса». Що, всередині сера позначилися відцентрові тенденції?

ОЛ: І нічого вони не позначилися, Господи, це чиста провокація, яку треба душити в зародку! Читач давно репетує голосом волаючого в пустелі, Інтернет просто тріщить: «Я, читач, хочу окрему збірку віршів Олега Ладиженського! Чому тільки в Інтернеті лежить сольна повість Дмитра Громова?» Я пишу вірші все життя, Діма в них не вторгається, тому що в цьому немає жодної потреби.

ДІ: Точно так само і я ще до знайомства з Олегом писав оповідання і вже паралельно з нашою творчістю написав цю повість «Путь проклятых». У нас є домовленість (на прозу, вірші — це й так достатньо індивідуальна штука): коли в голові народжується ідея, ми її обов’язково обговорюємо, і якщо одного зі співавторів вона не зачепила на душевно–емоційному рівні, то той, чия ідея, може її цілком спокійно розробляти сам, без усяких претензій з боку другого. Таке нечасто, але буває.

ОЛ: Є й інший бік. Якщо хтось написав оповідання, а другий прочитав, його зачепило і він замінив в оповіданні десять слів — це спільне оповідання.

«Хто вперше сказав, що фантастика — низький жанр?!»

— Існує — в кожному разі, у суспільній свідомості — поділ літератури на «високі» і «низькі» жанри, і вас, фантастів, традиційно зараховують до «низьких». Чи траплялося вам наштовхуватися на відверто зневажливе ставлення до вашої творчості — як до маскультури, яка нічого спільного з літературою не має?

ОЛ: Читайте «Швейка»: «Всі естети — гомосексуалісти»! Дуже чітке визначення. Який низький жанр?! Ми стоїмо на плечах гігантів: Рабле, Булгаков, Гофман, Гесе, Свіфт, Чапек тощо. І коли якийсь поет, який написав за все життя три матюкливих вірші, стверджує, що фантастика — низький жанр, це проблеми того поета. Сидить, розчепіривши пальці, якийсь член Спілки письменників, який за все життя написав три «народницьких» оповідання, що їх ніхто, крім нього, ніколи не читатиме, і вигадує таке. Хто вперше сказав, що фантастика — низький жанр, знаєте? Це було сказано на першому з’їзді Спілки письменників СРСР. Рік зрозумілий? 24–й, якщо не помиляюся.

ДІ: Ні, взагалі–то в цієї справи досить давні традиції. Сер Вальтер Скотт, наприклад…

ОЛ: Так, у нас величезний епіграф із нього до нового роману «Богадельня». І Вальтер Скот розповідає, що цей жанр схожий на перекидання арлекіна — на відміну від серйозних книжок, як у нього. І «наш англійський суворий смак не терпітиме такого перекидання, і це тільки німці з їхнім специфічним складом розуму придумали фантастику»! І як приклад цього перекидання наводить Гофмана! Отож, Гофмана читатимуть навіть тоді, коли Вальтера Скотта читати не будуть.

— Антураж більшості ваших романів — «нетутешній» і в часі, і в просторі. Стародавня Греція, Японія, Китай тощо. Що це — тяжіння до екзотики, ескапізм?

ОЛ: Є в нас і «тут», і «зараз», це по–перше. А по–друге, коли кажеш комусь, що війна — це зле, чуєш у відповідь: та знаю я, по телевізору надивився, набридло, дістали з цією війною, втомився! Коли йому говориш про війну під Троєю — у нього раптом злітають окуляри. У нього перестає бути затуманеним погляд. І він розуміє, що це було зле ще за тисячу двісті років до народження Христа. Коли йому говориш про любов сьогодні, він відповідає: яка любов, он на кожному розі дівчата ловлять машини! Тоді йому треба розповісти про Пенелопу. Інакше людина дуже туго сприймає такі речі. Для цього потрібні декорації, а в декораціях — живі люди.

Адже нам здається: захоплення терористами лайнера — це реально, а троянський кінь — це казка. Та нічого подібного. Це таке ж саме захоплення Трої групою терористів. Цілком реальне.

— І наскільки для вас цікавіше працювати у вже наявних декораціях, тобто переосмислювати міфо–історико–географічні реалії, ніж, як це заведено у фантастиці, творити власні світи?

ДІ: Щодо власних світів — це досить широко сказано. Що є власний світ? Взяти суто фентезійні світи — і ми побачимо те ж таки Середньовіччя, прикрашене, звичайно, але ті ж лицарі, барони, селяни. Ну, припустимо, що справжніх магів не було. А може, й були — тільки ми в них не віримо і свідчень не збереглося. Але, так чи так, це трохи модифікований наш світ. Назвіть його світом Ї — ну й що? Або візьмімо «космічну оперу». Ми екстраполюємо наш світ, у якому замість машин літають у зорельотах, замість пістолетів стріляють із бластерів, пірати не звичайні, а космічні. А що принципово змінюється? Звичайно, є створені світи, не скажу, що їх немає. Але це досить рідкісне явище. Класичний приклад: професор Толкієн. Здавалося б, ну куди ще більш вигаданий світ: ельфи, гноми, хобіти — а на що він спирався, за великим рахунком?

ОЛ: Узяв кельтські сказання, блискуче їх переробив. Вся його космогонія — типово християнська, однозначно католицька. Мелькор, що повстав проти Бога, архангели, які цього Мелькора, вдаючись до формулювання Путіна, мочать у вбиральні, — все зрозуміло, там немає відхилення ні на крок. Ельфи, гноми… назвіть їх турками і євреями. Яка різниця? І ще: візьміть і намалюйте план фінальної битви під Гондером: річка, місто, облога… А потім візьміть карту Сталінградської битви. І згадайте, коли створювався роман.

— Багато ваших творів ускладнені філософськими, літературними, історичними алюзіями — чи не перебільшуєте ви підготовленість «масового читача»?

ОЛ: А це до питання про високі і низькі жанри. Ми спілкуємося з хорошим, розумним, освіченим читачем. І якщо він масовий — честь йому та хвала!

— А рясність розлапкованих цитат (наприклад, у романі «Герой должен быть один» Гермес між іншим запитує Аїда: «Скажи–ка, дядя, ведь недаром…») — це просто хуліганство?

ДІ: Ми й хуліганимо, буває. Але, у принципі, ця традиція йшла ще з часів Стародавньої Греції і Риму, навіть Китаю й Індії. Це не ми вигадали. Є такий термін: літературний комплімент. Тобто коли дається розлапкована цитата з якогось відомого або не дуже відомого автора, що вигідно стоїть у контексті, ми робимо комплімент цьому авторові. Якщо читач з’ясував, хто це, якщо читав — добре, якщо не зауважив — теж нічого страшного.

ОЛ: Є така річ, як загальний культурний контекст. Якщо ми в житті кажемо: «Тебе посодют, а ты не воруй!», то що, треба відразу повідомляти: копірайт належить авторам фільму «Берегись автомобиля»? Ми натрапляємо на розлапковані цитати у Сей Сьонагон, у Пу Сун Ліна, ми в «Махабхараті» знайдемо розлапковані цитати з «Вед»! Цій традиції 4—5 тисяч років, поручуся.

Один «Рубеж» на п’ятьох

— У вас вийшла дилогія «Нам здесь жить» у співавторстві з Андрієм Валентиновим. А роман «Рубеж» написаний уп’ятьох: ті ж і подружжя Дяченків. Для вас це був експеримент чи ви відкриваєте новий напрям?

ДІ: По–перше, цей напрям не новий. Подвійних співавторів ми знаємо дуже багато, а п’ятірне співавторство теж уже було: Павло Багряк. Це п’ять осіб, вони написали дві чи три книжки, отож ми не можемо вважатися першовідкривачами. З одного боку, це, звісно ж, був експеримент. Спроба глянути на те, що ти твориш, свіжим поглядом. Ось Олег любить наводити таку аналогію: є піаніст, трубач, скрипаль, то чому б їм не зібратися разом і не зіграти в ансамблі, що, від цього зникне піаніст або трубач?

ОЛ: Нам це було дуже потрібно. Бо відчували: починаються автоштампи. Щоб вийти з автоштампа, треба пройти кола пекла і побачити, як з твоїм персонажем, з твоєю концепцією світобудови інша людина робить що хоче, а ти не можеш утрутитися, аж поки до тебе черга дійде. І автоштампи летять самі собою: ти не можеш нікуди подітися.

— І якою мірою кількість авторів переходить у якість твору?

ДІ: Не хочу сказати, що це вийшло краще або гірше, ніж те, що пишемо соло ми, або Валентинов, або Марина і Сергій Дяченки, хоча про дуети говорити «соло» — це якось досить оригінально. Тут якість просто інша.

ОЛ: Це була найцікавіша форма гри в ансамблі. Неймовірна емоційність дуету Дяченків при тому, що світ у них завжди трохи схематичний. Неймовірна деталізація світу Андрія Валентинова, історика, при тому що емоційність персонажів у нього іноді ледь придушена. І наша, напевно, космогонічна концепція. Я можу видатися нескромним, але не знаю жодного факту такого співавторства, причому коли зустрілися різні вагові категорії, щоб утворився не стьоб і не капусник. Ми поки що зробили два серйозних романи: «Нам тут жить» і «Рубеж». Чи гарних, чи поганих — але серйозних.

— Чи плануєте далі працювати в цьому напрямку і, можливо, ще більш укрупненим співавторством?

ДІ: Ми спробували вп’ятьох, і було дуже цікаво, але тяжко. Просто організувати все це, втримати в голові досить важко. І ми зрозуміли: якщо додати ще пару людей — воно почне просто розсипатися. Нам здається — читачеві може здатися й інше, — що створили достатньо цілісні речі. Не знаю, може, хтось проведе експеримент і виявиться, що можна створити досить цілісну річ на сім–вісім осіб…

ОЛ: Може, але тоді хтось має взяти на себе функцію режисера, командно–об’єднавчу, а ми цього не хочемо. Нам нецікаво.

ДІ: Тобто ми цілком рівноправно це писали, ніхто не був головним і ніхто не був підлеглим. Текстів одне одного не редагували. Максимум погоджували, щоб не виявилося, що в когось герої зустрілися в п’ятницю, а в когось — у понеділок, в одному місці в героїні сірі очі, а в іншому — блакитні. Тільки на цьому рівні. Але не виключено, що в потрійному співавторстві — Олді і Валентинов — ми незабаром ще щось напишемо.

Богатирі — не люди, а блазнів ховають за огорожею

ОЛ: Це буде книга про богатирів. Про богатирів як расу людства. Тому що ні іранський Рустам, ні руський Ілля Муромець, ні нартський Батраз — не люди. Це тільки частково людська раса. І коли кажуть, що Ілля махав батогом подорожнім на сорок пудів — то в ньому реально було сорок пудів. І коли залізнотілий Батраз виходив на армію сам, то він так і був у буквальному значенні залізний. Це не фігуральний вислів. Ми хочемо прочитати реальні билини, давні, з матом (потім їх усі почистили!), прочитати давні нартські сказання тощо. У нас давно зародилася ця ідея, причому Валентинич збирався вести руську лінію богатирів, а ми — Кавказ. Але як тільки ми зібралися — почалася чеченська війна. І ми зрозуміли, як це буде сприйнято, — хоч би що ми написали. І відклали, потім напишемо.

— А що в роботі і в планах зараз?

ДІ: Після роману «Богадельня», що планується до виходу у світ восени нинішнього року, ми вирішили тимчасово повернутися до середньої і малої форми. Це, мабуть, питання подиху і дистанції — роман потребує поліфонії і стаєрського підходу, а повісті–оповідання найчастіше монофонічні і пишуться по–спринтерськи. Зациклюючись на чомусь одному, ризикуєш втратити розмаїтість авторських станів. У травні–червні ми написали повість «Ваш выход, или Шутов хоронят за оградой». Якщо узвичаєною термінологією, це — містико–психологічний трилер на сучасному матеріалі. Один середньостатистичний обиватель зрозумів шекспірівський принцип «Весь світ — театр, усі люди — актори!», відчувши його на власній шкурі.

ОЛ: Після «Вашого вихода…» ми взялися за повість «Где отец твой, Адам?», над якою і працюємо досі. Про сюжет або ідею нічого не розповідатимемо: коли «текст вариться», здебільшого шкідливо намагатися сформулювати загальні посилання коротенько і бігцем. Далі в планах ще одна повість під умовною назвою «Аттракцион» і кілька оповідань. Як нам зараз здається, всі ці повісті–оповідання поєднуються в певний своєрідний цикл, пов’язаний не героями або сюжетними лініями, а, швидше, суто внутрішніми нитками, павутинням відчуттів.

ДІ: Ще ми недавно закрутили один цікавий проект, який літератури стосується не прямо. Проект цей називається «Театр Олді», тобто пісні на вірші Олді — переважно Олега Ладиженського, на мої вірші на першому дискові буде одна пісня. А пишуть музику і виконують наші читачі.

ОЛ: Їх ніхто не просив це робити. Вони самі дзвонять, пишуть: от я написав пісню, можна, я надішлю диск? Тобто заклику з нашого боку не було. Це ініціатива читачів.

ДІ: Професіонали, непрофесіонали. Нам надсилали записи з Канади, Челябінська, Дніпропетровська, з Чикаго, Харкова, само собою, москвичі погрожували надіслати, — тобто з усіх кінців не те що країни, а світу.

ОЛ: Перший диск називатиметься «Я обещаю вам сады», за піснею на вірші, які ще тільки вийдуть у романі «Богадельня», але в Інтернеті вони вже є.

— І в що це виллється?

ОЛ: В ідеалі хочеться зробити серію дисків, що продаватимуться разом з книжками. Не як навантаження до книжок, а просто поруч. Може, в такій самій обкладинці. Деякі пісні будуть в аранжуваннях, дуже потужних, з багатьма інструментами. Деякі — тільки бардівські: голос і гітара, дві гітари, гітара і скрипка. Тобто цілком різні пісні й виконавці. На першому диску планується 23 пісні на вірші з романів «Я возьму сам», «Маг в законе», «Дом, из которого я не хотел уезжать». Один з авторів, Семен Ладиженський, спеціально приїхав сюди з Чикаго, щоб записатися. Буде і п’ять віршів у моєму виконанні.

«Ми розписувалися на томику Шеклі, коли поруч стояв сам Шеклі»

— Олді — неодмінні учасники всіх фестивалів, «конвентів» фантастики — «Роскон», «Интерпрескон» і т.п. А щорічний харківський «Зоряний міст» — ваше дитя. Що собою являють ці «тусівки»? Адже не «пиятикою, та й годі»?

ДІ: І пиятикою теж, ніхто не каже, що там збираються самі непитущі. Але насправді тут головне — не премії і не «випити горілки». Найголовніше — спілкування. Я б не сказав, що однодумців, — швидше, колег. Письменників між собою, письменників з читачами, з видавцями тощо. Саме атмосфера розкутого спілкування, обмін новинами, просто якесь цікаве базікання, жарти і так далі… А де ще побачаться люди, які живуть у різних закутках колишнього Радянського Союзу, а окремі вже й за його межами? Крім того, від таких конференцій часто буває суто практична користь: автори знайомляться з видавцями, підсувають їм свої рукописи, нерідко потім укладають договори. Наприклад, на останньому «Росконі» було підписано, щонайменше, півтора десятка договорів!

ОЛ: Ми ще на початку 90–х зрозуміли, що конвенти мають відкритий бік — п’яний автор, який не може дійти до номера, якісь анекдоти, — і закритий, менш очевидний: в одному номері обговорюють договір, у другому — з’ясовують, хто що пише або планує. Ми це зрозуміли і почали їздити по конвентах, коли в нас ще не було авторських книжок. І тепер вони в нас є! Тому що ми перезнайомилися з видавцями, з редакторами, з поліграфістами, з письменниками. Це не «по блату»! Просто з’ясовується: до кого звернутися в одному випадку, до кого — в іншому. На жаль, нині автори–початківці не їздять туди, а якщо хто й їздить, то відразу кричить: «Тут усі п’яні!», або сам тупо спивається в номері. Піди в інший номер, там посидь і поговори. Мине два–три роки, і ти вже знатимеш, до кого відіслати свій текст. Подзвонити і сказати : «Привіт, Коля, може, тобі буде цікаво почитати мій роман, тому що в тебе у видавництві є така–то серія, під яку він підходить». А сидіти в себе вдома і кричати: «Конвенти — це пиятики, я туди не їжджу, ну їх»… Хочеш працювати — вивчай середовище.

ДІ: Звичайно, частина народу пробивається, не відвідуючи ніяких конвентів. Але, скажемо так, це додає шансів. Однозначно.

— Багато фантастів в обмеженому просторі — це вибухонебезпечна суміш? Можете пригадати моменти, коли ваші колеги розкрилися з найбільш несподіваного і фантастичного боку?

ДІ: Це розмова на тиждень. Таких історій було просто безліч! Наприклад: їдемо ми в ліфті з Мішею Успенським, письменником з Красноярська, це було на «Страннике» в Пітері. Заходить якась дама, іноземка, і запитує: «Даун?», тобто «Униз рухається?» Я кажу: «Йес, даун!» Ліфт опускається. Тут Успенський буркотливо: «Я не даун, я нормальний…»

ОЛ: Ми розписувалися на томику Роберта Шеклі, коли поруч стояв сам Шеклі й сумно споглядав цю процедуру, не дуже розуміючи, що відбувається. Він там перед цим уже розписався, думає: візують, чи що? Ну не було в людей нашої книжки!… Ми написали чесно: «Ми цієї книжки не писали!» І автограф.

Гарі Гаррісон, виголошуючи перше слово на «Страннике», сказав: «Я вам бажаю добре видаватися», щось ще, а потім подумав, роззирнувся і додав скоромовкою: «І не сплачувати ніяких податків!»… Загалом, багато історій.

— Що нового (і призабутого старого) планується на найближчому «Зоряному мосту»?

ДІ: По–перше, ми постараємося зберегти те цікаве, що було на попередніх «Зоряних мостах». Плануємо модифікувати концерт на відкритті. Ми хочемо зібрати такий собі сейшн: харківська група «Пасхальное шествие», фантасти Юлій Буркін, Воха Васильєв, Євген Лукін зі своїми піснями…

ОЛ: Можливо, і я вилізу на сцену, побачимо. Ну і, звичайно, зустрічі з читачами, з письменниками. Знову плануємо Всеукраїнський телеміст, коли ми стоїмо на площі і зв’язуємося з усіма великими містами України. Круглі столи, творчі зустрічі в магазинах, вручення премій — це само собою. Презентації нових видань. Видавці книг, часописів, електронних видань розкажуть про те, що вже вийшло, про нові плани. Звичайно запрошують авторів до співпраці.

ДІ: Чемпіонат з пейнтболу. В нас він торік проходив, усім дуже сподобалося. Команда фентезі проти команди наукової фантастики. Ми захотіли вирішити споконвічну суперечку: що краще, фентезі чи НФ? По пейнтбольному маркерові в зуби — і хто кого перестріляє! Була чиста перемога фентезі.

ОЛ: Обіцяв приїхати Володимир Савченко. Це ж легенда української фантастики! Де він, чому не друкується? Запрошували ми і Бориса Стругацького, та він сказав: хлопці, красно дякую, але я вже багато років узагалі нікуди не їжджу. Все–таки вже літня людина, зі здоров’ям не дуже.

Письменник і ринкова економіка

— Чи може сьогодні в Україні письменник жити на гонорари?

ОЛ: Може, але не дуже добре. «Мерседес» за це не купиш. І то якщо одержуєш гонорари хоча б у Росії, а живеш в Україні. Треба коментувати?

ДІ: До того ж потрібно бути фаховим письменником. Тобто зробити вибір: або кидати все і займатися тільки літературою, або ж не розраховувати, що ти будеш із цього жити, — незалежно від того, комерційні ти пишеш речі чи для душі.

ОЛ: Треба знати, на що ти йдеш. Ми все полишили і зайнялися тільки книгами. І нас шість років не друкували. А в нас дружини, у нас діти. Що ми їли шість років — нікого зараз не цікавить. Запитують: як у вас із гонорарами тепер? Тепер — нічого. А шість років було ніяк.

ДІ: Ми тоді паралельно підробляли на всіляких білялітературних справах. Редактура, коректура, літературні опрацювання, літературний менеджмент тощо. Але загалом усе–таки писали. А тепер у нас пішли вже перевидання і додруки. Тобто, коли автор написав достатньо багато, вже є літературний багаж, на письменника попит, і, крім гонорарів за нові книги, він одержує гроші за перевидання і додруки — ось на це вже можна жити.

ОЛ: Але для цього слід прожити років десять.

— Взагалі, видаватися і продаватися — справа рук самих письменників чи когось іще?

ОЛ: Хто робить це сам, хто знаходить хорошого літагента.

ДІ: Є письменники, які видаються конкретно в одному видавництві. Якщо видавництво ними зацікавилося, йому, звичайно, ніякий літагент уже не потрібен. Видавець говорить так: «Новий роман? Де? Давай!». Тоді все гаразд. Або інший варіант — коли видавець каже: давай, — а тут з’ясовується, що десь дають краще. І тоді треба дивитися: що, як, наскільки краще, чи варто псувати взаємини зі старим видавцем? І пішла вже не творча, а суто ділова діяльність.

— Ваша творча майстерня «Второй блин» працює також і як літературне агентство. Наскільки вигідна така діяльність?

ОЛ: Ми проводимо не літагентську, а представницьку діяльність. У чому різниця? Літагент згоден продати все що завгодно, якщо воно продається. Представник автора проводить насамперед консультаційну діяльність. І він працює тільки з тими авторами, з якими йому цікаво працювати.

ДІ: Написала людина, грубо кажучи, профашистську річ. Так, вона продасться, покупці на це є, але представникові автора просто соромно це робити.

ОЛ: Ми в основному консультуємо: як правильно оформити договір, які пункти відповідають закону, які ні, як проконтачити з головним редактором, що треба правити, а чого не слід. Літагент бере текст в автора і побіг його продавати. Ми найчастіше просто надаємо консультації авторам.

ДІ: І остаточне рішення все одно за автором. На відміну від низки літагентів, що часто шукають кращих варіантів для себе, а не для автора. Мовляв, там мені доведеться півроку домовлятися, а тут домовлюся за три дні, — ну й нехай авторові ексклюзив на десять років! Я відсоток одержав — і голова не болить.

ОЛ: А ми не потребуємо цього відсотка. Ми можемо взагалі це зробити задарма. Якщо творча майстерня «Второй блин», що працює в Харкові, заробляє якісь гроші, то вони всі йдуть на фестиваль «Зоряний міст», на випуск книжок, яких інакше не проб’єш у жодне видавництво, на фінансування часописів. Тобто це суто неформальна організація. Якби ми хотіли заробити, ми б це організовували зовсім інакше.

— І що на сьогодні з цього вийшло? Назвіть імена, до яких ви доклали руку і за які вам не соромно.

ОЛДІ (навперебій):

Андрій Валентинов, Марина і Сергій Дяченки, Володимир Аренєв, Андрій Дашков, Олексій Безсонов, Петро Верещагін, Сергій Герасимов, Дмитро Скирюк… З нашої подачі вийшло вже кілька сотень книжок. І представницькі відсотки ми одержали десь за п’яту частину. На цьому розбагатіти важко, слово честі.